.
.
* * *
Я відчинила клітку звіра:
йди, сіроманцю, звідси, йди!
В твоїх очах читаю віру –
іще не сталося біди.
Втікай скоріше, геть, приблудо,
шляхами, що тобі лиш знать.
Щоночі з гайворонням буду
від тебе звістку я чекать.
Розкажеш ти, як до криниці
добіг, а там – вже видно ліс.
І як тебе твоя вовчиця
зустріла, вже слабка від сліз.
Як я хотіла б нею бути,
радіти, ніс твій цілувать.
Тепер ти вільний. Я ж – у путах,
яких не зможу розірвать.
<.......................>
/