.
.
* * *
Нас на вулкани занесло –
чекай щомиті:
ось потече криваве скло
на поле квітів.
І затремтить усе живе
під хижим сплавом.
І може, десь уже пливе
гаряча лава.
Не плач, тих квітів не жалій –
усе фальшиві.
Коханий мій – єдиний мій,
а скроні сиві.
Вже швидше, швидше б той кінець -
фінал всесвітній.
У Бога – Син, а Бог – Отець.
А ми – бездітні.
<.......................>
/