.
*   *   *

З’явився так несподівано...
Затримати – не берусь.

Сліпої дороги звивино, 
з твоїх намагань сміюсь 
мене обійняти тугою 
(як він колись - цілував), 
життя розділити смугою, 
поза якою – жива.

Він, що прийшов негадано, 
знову майне, як сон, – 
такий мовчазний, мов крадений.
Із золотих ікон 
спустився нечутно сходами, 
шукаючи – не мене.
Клявся всіма негодами – 
негодами і кляне.
А що мені бурі? – пестощі!
Впали небес вогні 

вуглиною в серце-хрестище – 
співати тебе в мені.
Занадто – тоді здавалося – 
такий на людину гарт...

зустрілися. Розпрощалися.
Прощення – як жарт.
Злота не розсипала – 
пісню бодай зберіг.

А все ж таки нам випала
оця – із сотень доріг.

<.......................>