.
Перекотиполе
Сказився вітер:
шибки б’є.
І стогне – як на біду –
не пес, не ворон –
безсоння моє.
Я з ним розмову веду.
Ти не втручайся,
зачекай –
хай добре згіркне полин.
Як солодко знати, що ти –
край,
що небо впаде з вершин,
що коло рветься,
що мій вінок –
лиш випадкові квіти...
Та й ми не кращі:
рух, крок –
і розлучає вітер.
І тихо-тихо:
дзвін?
сміх?
Від сміху білий стоїш.
Очей не бачиш.
Живий – живих
не чуєш ні зойків, ні тиш.
Ідеш за вітром –
чи ви брати?
У вас ні днів, ні ночей.
Моїм очам він, як і ти,
повірив –
і геть з очей!
І поки в жменю зберу думки
і серце –
по квітці –
зберу,
ти знов починаєш –
стрімкий, легкий –
вашу із вітром
гру.
І все – навколо,
і все – по колу.
А тільки спіткнусь –
ти:
з небес – додолу,
і хрестиш болем,
як полем – перекоти...
<.......................>
.