.
.
* * *
Розчиняю вікно у co6i
i дивлюся у світ...
Яка я маленька й миттєва
у просторі й часі.
Милуюся, слабну
від баченого i пережитого,
у безнадію впадаю
од суму i осені.
Пахне опале i спалене листя.
Морози по ньому вночі танцюють.
У xaтi тепло i думам тiсно.
На дні прожитого дня мpii почують.
Мама втомою світиться,
не заважає мені приходити в себе.
Прокидаюсь пoвільно.
Чи й проснуся в цім вимірі,
приспана неможливістю
щось змінити?
А зима насувається непритомністю.
Чекання в мені росте, мое дерево.
- Треба діяти, треба діяти! -
годинник вицокує.
Заради
чого? Щоб діяти!?
Який абсурд, яке замкнуте коло.
Кружеляю життям,
наче всередині яйця.
А світ котиться
піді і наді мною,
і немає йому кінця.
<..........................>
.