.
* * *
(З Бахита
Кенжеєва)
Обдурюючи всіх (і так буває),
стрічаються коханці потайком
в провінції, де стомлені трамваї,
аеропорт з гіркавим запашком.
У золотавий закуток автобус,
ріка холодна, подихи з імли.
Відпустить біль, полегшення натомість
біль є любов в той дивний час, коли
немов життя, чотири дні прожито,
і вже години лічиш, а не дні.
Він каже: "Ми самі у цьому світі".
Вона йому: "Так бачиться й мені".
У тиші – камінців гранітних шерех,
вороняче перо летить на нас.
Чому я заблукав на сонний берег?
"Додому час, кохана". – "Так, вже
час".
Закривши вікна, він про щось згадає
і скаже: "Вітер". Наче в напівсні,
вона кивне. "Ми вигнані із раю".
Вона зітхне і тихо мовить: "Ні".
.
<............................>
.