.
* * *
Выходить знавісніле
скрижаніння,
сповза з душі останній криговик...
Лиш пізно так: вже позначки старіння
лягли рубцями на короткий вік
свободи слухати й свободи відчувати,
свободи бачити й ніколи не мовчать.
Роки стоять, немов іржаві грати,
на стінах темряви лиш відчаю печать...
Гай-гай, роки! За вашим мертвим рядом
чуття i мислі все такі ж, такі ж,
поєднані одним позадержавним ладом
до свггла приязні. Та є один рубіж,
який не перейти, як неба чорні діри, –
це гріх ганебного і довгого мовчання
під кригою глибокої зневіри,
що прирекла до самокатування.
<.........................>
/