Роздвоєність письменницької свідомості
як феномен тоталітарної доби
(роздуми про життя і творчість О.Гончара)
Ця стаття – спроба вдумливо, негучно і без
“інфантильних спрощень”, у руслі
психоаналітичної інтерпретації текстів, яка нині набуває розвитку у
вітчизняному літературознавстві (5, 13), означити
проблему свідомісних протиріч людини і письменника
Олеся Гончара, який йшов, за висловом проф. П. Тронька, “тернистим шляхом до
Собору”.
Моя мета - на основі порівняльного аналізу текстів трилогії
“Прапороносці” та роману
“Собор” з одного боку, та текстів військових щоденників з другого боку
дослідити вербальні, змістові та світоглядні зсуви на рівні внутрішньої
авторської інтенції, спричинені
соціальними, позатекстовими умовами письменницької екзистенції часів
совєтського режиму.
Англієць Джордж Оруелл в романі-утопії “1984”,
написаному у 1948 році, застерігав
Європу і світ від небезпеки підконтрольності людських думок і почуттів
в умовах
тоталітарного режиму. Пам’ятаємо його утопічну країну Океанію, і
Лондон, в якому герой
роману Вінстон Сміт, співробітник так званого Міністерства правди, погано
поголений
грубою бритвою, з обвітреним від зимових морозів лицем, у спортивному
костюмі, що є партійною уніформою, приходить на роботу, піднімається пішки на
7 поверх, бо ліфт
відключено через економію електроенергії з нагоди проведення “тижня
ненависті”.
Одноманітність блокових багатоповерхових будинків, сірість проспекту, що має
назву
Вікторія (по–нашому Перемога, Побєда), прикрашають лише повсюди
наклеєні величезні
плакати з бородатим чоловіком і надписом: ”Великий Брат бачить тебе!” В
кабінеті Сміта
стоїть телевізор, який безперервно металевим голосом розповідає про здобутки
металургійної промисловості і виконання 3-річного плану. Телевізор можна трохи приглушити, але не
можливо виключити зовсім, до того ж, він працює водночас і як передавач і як
приймач.
Тобто фіксується кожен порух і кожне сказане слово співробітника, який
перебуває в кімнаті.
У вікні Сміт бачить поліцейський гелікоптер, який “заглядає у вікна”. То “поліція контролю
за думкою”, яка
будь-якої миті
може підключитися до індивідуального апарату, і ніколи не
знаєш, чи тебе зараз прочитують чи ні. Три важливі лозунги партії
повсюди розвішані і
кожен знає їх напам’ять - ”Війна- це мир”, “Свобода - це рабство”, “Сила– в
незнанні”.
Жахливіше за Міністерство думки, як вважає Сміт, є тільки Міністерство у справах
кохання.
В ньому взагалі немає вікон. Там видаються жетони кожному громадянину, якими
означено скільки, коли і з ким він може кохатися, завжди підконтрольно і
дозовано, тому що
індивідуум не має права витрачати особисту снагу на задоволення, а мусить
дбати про банк
енергії для виконання суспільних завдань.(1)
В іншому романі Оруелла “Тваринницька
ферма” йшлося про повстання тварин проти своїх поневолювачів, проти
брехливого
суспільства рівності всіх громадян ферми, яка визначалася лозунгом ”усі
тварини рівні”, а маленькими літерами нижче стояло дописано: “а деякі тварини
– рівніші за інших”.(2)
Створене уявою письменника Оруелла страхітливе
майбутнє у разі перемоги комунізму
у всьому світі і сповнені абсурду лозунги, за якими живуть його персонажі,
мало відрізнялися
від тодішнього життя в СССР та ідеологічних міфологем, нав’язаних
тоталітарною системою совєцьким громадянам, таких як “керівна роль
партії”, “батько народів Сталін”, “ленінський дороговказ”, “партія і народ
єдині”, “мой адрес - не дом и не улица”, “релігія- опіум для
народу” та інших. Більшість людей за таких умов вела подвійне
життя. На феномен
роздвоєності людського існування вказує філософ К.Г. Юнг: “Достатньо уважно
стежити
за кимось при різних обставинах, щоб відкрити, як різко змінюється його
особистість при
переході з одного середовища до іншого. Причому кожного разу виявляється
різко
окреслений і явно відмінний від попереднього характер. Певне середовище
потребує й
відповідної установки. Чим довше й частіше така установка потребується, тим
скоріше вона
стає звичкою. Люди в основному змушені бувати у двох цілковито різних
середовищах: у домашньому колі, в родині, і у діловому житті. Ці два зовсім
різних середовища потребують
двох цілком різних установок, що обумовлюють р о з д в о є н н я
хароактеру. ...Тому ми
з повним правом можемо обговорювати питання про д и с о ц і а ц і ю
особи як проблему нормальної психології.“ (3,
152-165).
Проте, якщо звичайній пересічній людині було легше
зачаїтися від загалу і зберегти непідконтрольними власні думки і почуття, і
вона мала все ж таки право на свій, маленький
вибір політичних свобод – ходити чи не ходити до церкви, вступати чи не
вступати до партії, совєцький же письменник був завжди на видноті, і від
нього вимагалося не просто
оприлюднення власних думок, а ще й написання ідеологічно витриманих творів з
метою потрібного виховання прозовими й поетичними творами народних мас.
Письменник мусив творити у рамках так званого соціалістичного реалізму, про
який сьогодні ми читаємо в Літературознавчому словнику–довіднику таке:
“Соціалістичний реалізм- псевдохудожній
унітарний метод у радянській літературі. Визначальними для нього були
позаестетичні
принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини
марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський
інтернаціоналізм, тощо. Естетичні категорії позбавлялися свого природного
значення. Поняття прекрасного застосовувалося для
міфологізації радянського ладу, сакралізації вождів, міфології “нової ери” з
її відповідним
центром – жовтневим переворотом, пойменованим “великою революцією”.
Категорія
потворного служила негативному зображенню та викриттю “класових
ворогів”. Єдиною
силою, яка була зацікавлена в існуванні соціалістичного реалізму, була
комуністична партія,
що розглядала його як зручний засіб контролю над письменниками.”(4, 650). У такий спосіб відбувалося протягом майже вісьми
десятиліть маніпулювання свідомістю людини в
совєтському суспільстві. І чим талановитіший був письменник, тим краще
йому вдавалося
те маніпулювання.
Олесь Гончар народився в рік проголошення
Української Народної Республіки- 1918-й.
Проте героїчну спробу українського народу здобути незалежність було
подавлено залізною кремлівською рукою. Придніпровська земля породила великого
Мислителя, талановитого
Майстра пера і справжнього Патріота своєї землі Олеся Терентійовича Гончара,
якому
одначе судилося жити в підневільній Україні, якій було нав’язано
будувати соціалізм
ленінського кшталту, а книги писати єдино за методом соціалістичного
реалізму.
Книга “Катарсис”, видана у 2000 році (6),
що містить розшифровані дружиною
письменника Валентиною Гончар, записи подій 1942-1945 років, є безцінним
свідченням вільного, ще не обтяженого догмами совєтської системи
мислення, імпресіоністичної
манери письма, ушляхетненого, витонченого відтворення особистісних вражень
та
спостережень життя на війні, мінливих відчуттів та переживань, що було
властиве
молодому О. Гончару. Звернемося до тексту щоденників. Запис від 28
липня 1944 року: “Из
чего состоит моя жизнь? Все годы, сколько я помню, я провёл в тяжелейшей
борьбе, как сказочный титан с нечелове-ческой силой, защищая крепость, имя
которой – я, чистота
моей души. И эта крепость всё время была в осаде, окружена несметным числом
гадких,
мерзких сил. Я защищался, я боролся. Душа моя сверкала, как золото на солнце.
Она была
юна, чиста, прекрасна. Но сколько можно выдерживать эти пытки? Ведь есть
предел и
моим силам, ведь имею право и я когда-нибудь отдохнуть, пустить себе пулю в
сердце. Не
вините же меня тогда те, которые смотрели на мою борьбу с любопытством, но ни
в чём не хотели мне помочь. Я всегда был сам. Где же мои оруженосцы? ... ...Я
религиозен, я верю
в Бога. Ибо только дьявол, нечистый дух мог так демонически исковеркать
короткую человеческую жизнь, наполнить её страданиями, которых бы хватило для
сотен поколений
рода человеческого”. (6, 68).
Запис від 13.08.1944: “Сижу на горе в Ближешты. За
Серетом вдали в синей горячей
дымке раскинулось красивое румынское степное местечко Пашкани. Белеют
домики в море деревьев, но увы!- домики только белеют, а целого из них нет ни
одного, одни только стены.
А забудешься, что он пустой, без жителей, и кажется, что там люди живут
мирной, тихой, прекрасной жизнью, которая даётся человеку только один раз, и
люди - все хорошие. Боже,
какое счастье ты дал человеку и как он не умеет употребить его! Зачем же я
ещё призывал к убийству? Прости, Господи, меня, великого твоего мученика. Не
могу писать- я рыдаю,
рыдаю за вас, люди, прекрас-нейшие и глупейшие создания нашей Божьей Земли.
Мучусь,
мучусь, за что мне такие мучения?” (6, 68).
Автор страждає від жорстокості війни, людей і
власної не властивої йому, але обставинами нав’язаної участі у цій війні.
Переживає
загибель товаришів. У записі від 9.04. 1945 року, перед походом
на Австрію, читаємо:
”Прощай всё. Да поможет мне Бог в новом неизвестном краю, как помогал раньше.
Помню
я днепровские молитвы”.(6, 97). Пряме звернення до
Бога як до вищої істоти (слова Бог і
Господь з великої букви), констатування власної релігійності,
висловлення почуття
вдячності “вищій силі”, що веде його, відчуття себе як мученика,
розуміння світу як “Землі
Божої” (з великої букви) – отож маємо в наявності вербальну (молитовну) атрибутику
віруючої людини.
На противагу такому світосприйняттю в романі “Собор”
(1968), найменш політично заангажованому, який став свого часу об’єктом
цькування партійних бонз, знаходимо
абзаци, сповнені іронії щодо церковного релігійного життя з його молитвами,
проповідями, ритуалами каяття і прощення: “Не злопам’ятна Зачіплянка, та все
ж мабуть, важко забути
чим був колись цей собор, найбільший, найпишніший в єпархії. Скільком голови
дурманив
чадом лампад, облудністю проповідей, наркотичними пахощами ладану
розмашистих
попівських кадил... Пузаті попи ставали тут ще пузатішими, церковні старости,
стрижені
під горщик, намащені оливою, бряжчали горами мідяків на таріллі, злодіювали,
наживалися
на свічках, шахраї підряд-чики одним махом відкуповувалися тут від гріхів,
старці та старчихи вмирали на папертях, а нещасні каліки, що звідусіль
тяглися сюди, щоб зцілитися, добутися
чуда, так і зоставалися каліками, чуда не добувшись... Горіли свічки, сяяли в
рушниках ікони,
півча - аж розлягався собор - переливалася райськими голосами, виспівуючи
людям райське небесне блаженство, а після відправ знову їх викидало із небес
у реальний жорстокий світ хижацтва, здирства, нестатків, світ бельгійських
заводчиків, і “рідних” мордатих стражників, получок і забастовок, пиятик і
бійок до крові!.. Але це відійшло, розтануло разом із
ладанними димами, зостався для студента тільки оцей довершений архітектурний
витвір,
оця симфонія пластики. Невже знесуть?” (7, 18 )
Отже, в романі “Собор” цілком очевидна не тільки
антиклерикальна, але й атеїстична
позиція автора. Моя мама, прихожанка і хористка Дніпропетровського
Троїцького Собору, прочитавши у 1968 році цю книгу, сказала із сумом:
“Письменник захищає красиву
архітектурну будівлю, але ж храм без cлужби Божої - порожній. Милуватися
красою Собору
без Бога, все одно що хвалити Біблію за гарний синтаксис”. То може Олесь
Терентійович розчарувався з роками у божественній силі, зневірився,
став атеїстом, коли писав роман
“Собор”? Та ні. Сестра письменника, О. Т. Сова розповідає, що Олесь був
вихований
родиною у християнській вірі, у 1933 році купив у бідної чужої бабусі, що
потребувала
шматочка хліба, Біблію. В роки війни вона зберігалася в хаті родичів на
Полтавщині, а після
війни він перевіз її до хати сестри в Ломівку на Дніпропетровщині і читав її
щоразу, коли
сюди приїздив. Востаннє він був тут у 1984 році, а Біблія та і досі лежить на
книжковій
полиці у ломівській хаті. Ніколи нам не взнати, які муки роздвоєності в
бінарній опозиції “релігійність-атеїзм” терзали душу письменника О. Гончара,
який, залишаючись віруючою людиною, не міг, не мав права згадувати в
романі Бога, мусив сповідувати казенний атеїзм.
То ж захищав хоча б Собор від руйнації, від знищення. Велике спасибі йому за
це, бо
конкретний козацький собор він таки врятував, і ще десятки храмів по
всій Україні після
його роману уникли руйнації. І вже у новітню пору у ті О. Гончаром
збережені храми
повернувся Бог. Збулося пророцтво моєї неписемної бабусі Мокрини, матері
дванадцяти
дітей, із яких семеро загинуло під час голодомору, яка на смертному
одрі у році 1975–му,
сказала мені: “Церкви ще відкриються, дзвони дзвонитимуть, комуністів
гнатимуть, а ти
побачиш Єрусалим”. Я вислухала тоді слова бабуні поблажливо, як передсмертну
бредню,
а всього через півтора десятка років саме так усе й сталося...
Трилогія “Прапороносці” і військові щоденники
Олеся Гончара мають один і той самий предмет зображення, тему –
це війна, рух української армії з визвольною місією на Захід. Щоденник
написано, сказати б, для себе, без ідеологічного пафосу, як на вербальному,
так
і на інтонаційному рівні. У текстах не знаходимо жодного разу імен Сталіна,
лише один раз
згадує автор ім’я Леніна, мовляв, у Австрії, от в цьому будиночку
зупинявся він і жив.
Лаконічно, як фіксація факту. Ось цитати із щоденника, написаного рукою
блискучого
стиліста: “Проехали сегодня ночью Вену. Лунная ночь, переходим высокий
подвесной
мост через Дунай, красиво выгнувший свою спину. Вена спит. Бедная Вена!
Широкие
светлые зелёные бульвары, загружены на всём протяжении горами битого
кирпича,
щебня, мусора...Соборы, святые соборы тоже в зияющих ранах.”(6,
107). А в
“Прапороносцях” ми читаємо: ”На самій горі, понад шляхом, маячив білий
стовп.
Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам’яний хрест,
побілений
колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком. Козирок уже почорнів
і
пожолобився від часу. На хресті було прибите розп’яття. Воно також потемніло
й
потріскалось на сонці та вітрах. - Ось наше “Л”,- жестом вказав Чернишеві
Козаков на
велику літеру, що її хтось розгонисто накреслив вуглиною під самим
розп’яттям,
поставивши стрілку на захід. – Значить, топаємо правильно.”(8,
27) І трохи далі знов
читаємо: ”Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях”(8, 32).
Оте “Л”, що в романі кругом, “над усім”, “Л”,
“Л” – і велика стрілка на захід”,
символізувало першу букву імені вождя і служило для воїнів совєцької армії
“дороговказом”,
куди йти. Насправді ж отого “Л” не пригадують колишні учасники війни,
зокрема,
поет-фронтовик М. Селезньов. Оте “Л”- було винаходом письменника
О.Гончара,
вкрапленням в текст, необхідною даниною ненажерливому соціалістичному
реалізмові.
Це, мабуть, подібні поступки сам О.Гончар називав “лещатами
нормативів”.
У військових щоденниках О. Гончара - безліч
романтичних історій, зустрічей автора з молодими дівчатами, та
окремішно стоїть історія його кохання із вродливою Юліаною,
жінкою із словенської місцевості Грінави. Запис від 3.04. 1945 року
(того дня Олесю
виповнилося 27 років- Л.С.): “Село под самыми малыми Карпатами. Хозяйка-
молодая
красивая Юлия, - муж где-то в Братиславе. Мать, больная сердцем старуха...
Дождь, ветер. Оставил Юлию на крыльце. Плачет и рвётся от меня, и опять
прижимается. ... Точно
пришла и только что ушла. За всю войну она, пожалуй, первая женщина, к
которой у меня возникло не поверхностное, а глубокое, настоящее чувство.
Когда она плакала, мне тоже
хотелось плакать. Договорились, если кончится война, и я буду жив, а к ней не
вернётся
муж, я заеду к ней, и мы поженимся. Ох-х, как много этих “если”! Хорошая,
добрая
Юлия!” (6, 95).
Запис від 4.04. 1945: “Сегодня видел первый европейский цветок. -Як
то се вола?
( Як зветься?) -Небовий ключ. Синий, нежный, с тонким запахом. Повторилась
ещё раз
краткая весна моей жизни. Яркая, горячая, незабываемая. Может это - перед
большим
горем - этот небовый ключ, эта светлая, чистая комната с разукрашенными в
виноград
стенами, этот виноградник, который мы ходили «кукать» (смотреть), этот дождь
и солнце
через пять минут, слепой дождь-слепит глаза, и цветущие яблони, когда у нас,
там ещё,
наверное, снег. И синие горы впе-реди, и край, породивший бессмертные вальсы
Штрауса.
Звучат тут они во всём- в дрожании синих гор, в белом цветении яблонь,
высыхающих
после дождя на солнце, в певучей славянской речи и женской грации, и
сказочных
ласках...“Не хочу никуда я спешить, Буду медленно, медленно жить...”(6, 96).
Запис від 5-6.04. 1945: “Эти два дня были для меня днями такого счастья,
что мне аж
совестно перед другими бедняками за своё богатство. На время я, было, вышел
из войны
в прелестный солнечный мир...Прощай, Юлиана, майское видение! ...Сейчас снова
война... Перевалили за Малые Карпаты, с ходу форсировалм Мораву... А
думы всё там, там...
Целиком в плену буколистических настроений, вижу Юлию, её белую грудь, слышу
нежный голос, пью, рыдая, слёзы с её глаз... ах, почему, зачем всё это? Жить,
жить с Ней. Зной тридцатилетней женщины. Понять его мог только Бальзак. Я его
никогда не понимал,
сейчас понял, и он очаровал меня навеки. Бреду по пояс в болоте, в ночи, в
лесу - а
думаю о ней.”(6, 97).
Війна наближалася кінця. В щоденнику О. Гончара,
який за жанром, художньою
вартістю і структурною довершеністю можна вважати романом-щоденником –
містяться
нотатки автора про майбутнє, такі людяні, ще не перемелені на жорнах
соціалістичного
реалізму. Проза найвищої якості, і ні тобі пафосу перемоги над фашизмом, ні
бадьорого
казенного оптимізму, а щирі, відверті роздуми про невідомість прийдешності,
автор яких ще
міг дозволити собі такі людські зрозумілі почуття як смуток і сумніви,
нецензуровані й непідконтрольні особисті вчинки, як от неповернення на
батьківщину, життя з коханою словенкою: “26 апреля 1945. Грустные
думы, чёрные думы. Вот снова весна, солнце,
поля и горы утопают в буйной зелени. Почти первозданная красота её
заставляет
задуматься и о жизни, и о будущем. Что меня ждёт? Снаряд или разрывная пуля,
или смерть мгновенная и мучительная, на санитарной повозке? Или калецтво? Или
мирная жизнь? Но
от неё ведь все мы теперь отвыкли. Найдётся ли столько огня теперь к труду,
сколько было
до войны? Да и не разуверились ли мы в нём? Кажется, да. Чего хочется?
Жить в Гринаве, написать великую, страстную, но беспристрастную (!!!-
тобто правдиву, реалістичну -Л.С.) повесть о погибших людях, о заблуждениях и
страданиях миллионов. И уйти, уснуть навеки,
уйти в царство покоя и справедливости. Но знаю, всё будет не так: мечты
ласковые, а жизнь жестокая- только редких любит она. Потому - грустные думы,
чёрные думы и в воздухе
вьётся она, счастье моё,- и слышу её голос,и знаю,что всё это-золотая сказка”
(6, 100)
Квітка “небовий ключ” (то наш пролісок чи що?), як
виразна художня деталь, як символ кохання і любовний сюжет із життя,
записаний О.Гончаром у щоденнику, згодом знайшли відображення у його новелі
“Модри Камінь”, але дещо в іншій інтерпретації - вже із
трагічною загибеллю головної героїні Терези. Повернувшись додому, О.
Гончар поновив
своє навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського
університету. Про те, як
було сприйнято громадськістю його новий твір, написав у своїх спогадах
поет Петро Біба:
“Був осінній вечір 1946 року, у залі Дніпропетровського Будинку офіцерів у
присутності
високого начальства йшла обласна нарада молодих письменників... У залі йшли
дебати. Оголосили, що слово надається професорові держуніверситету Сойферу.
“Це – наш”, -
сказав Олесь. Промовець почав з шаблонного: треба боротись за високу
ідейність, партійність літератури, особливо тепер, в час загострення класової
боротьби... До чого ж це він веде?
Раптом чую: “Вот и у нас в университете не всё в этом отношении на уровне. Мы
не
досмотрели, нам стыдно, что наш студент Олесь Гончар в своей новеле “Модры
Камень” проповедует измену Родине. Об этом прямо сказано в газете “Радянська
Україна” и в
письме учителя с Житомирщины, напечатанном там же...” В залі мертва
тиша. Тільки
голос промовця- мов камінюччя в груди. Для всіх це була несподіванкою, дикістю,
бо ж
молодого письменника вже читали, йому належали найщиріші симпатії
насамперед
численних літгуртківців, студентів. Ніхто з наступних промовців не
підхопив, не сприйняв
за правду таке звинувачення: всі чекали, що скаже Олесь Гончар. Чіткою гвардійською
ходою підійшов він до трибуни і почав спокійно, тихо: “Я вдячний нашому
шановному професорові за інформацію про те, що пишуть про мене, бо у нашому
університеті газети
не побачиш, тим більше української...” -Как? – підвівся з місця головний
ідеолог області.-
Товарищи руководители университета, что это такое? Как это
можно?... А Олесь
продовжував: “Я не наважусь навіть повторити вголос те, в чому мене
звинува-чують,
і з чого ніби аж втішається наш професор.” Сказавши це, він популярно
роз’яснив, що
ніякого злочину герой його новели - радянський солдат - не скоїв, покохавши
словацьку
дівчину, котра, як він дізнався, повернувшись до її домівки, поплатилася
своїм життям за
сприяння нашим воїнам. Що діалог про повернення до неї “назавжди” – умовний,
історично обумовлений, символічний.” Я слухав і спадало на думку, що це
мовиться для невігласів,
що високопоетична перлина Олеся Гончара як хвилююча щемна пісня самого серця,
не
потребує розжовування, тільки невігласи могли побачити в ній крамолу.” (9, 16-21)
У році 2003 на вечорі пам’яті О. Гончара,
поет–фронтовик М. Селезньов, учасник тої
самої наради 1946 року і свідок тих нагінок, розповів, як його самого
“таскали” до КГБ і
допитували відносно лояльності опального Олеся
Гончара.
Двічі порушив письменник О.Гончар писані правила
пресловутого соцреалізму- у
1946-му, написавши “Модри Камінь”, та у 1968-му – оприлюднивши роман
“Собор”.
Обидва рази закінчилися цькуванням, а цькування не проходили безслідно. Тоді,
в 46-му,
писати й далі у манері “Модри Камня”, залишаючись вільним від догматів
соцреалізму,
означало загинути- його ледь не виключили за новелу із університету. Що і
скільки всього передумав у ту ніч, проведену у друзів в гуртожитку, студент
філфаку, вже відомий
літератор Олесь Гончар, який завершував роботу над “Голубим Дунаєм” – (
“Альпи“ вже друкувалися у “Вітчизні”, а “Злата Прага” була саме в роботі ) -
ми не взнаємо, мабуть,
ніколи. Система, проголосивши соцреалізм єдино вірним і можливим творчим
методом,
диктувала правила гри. Найменший відступ, крок убік від генеральної лінії
означав
відтирання на маргінеси, писання в шухляду, перебування під ковпаком
спецслужб,
громадянську, а то й фізичну смерть. Він стояв перед екзистенційним вибором,
необхідно
було визначатися.
Не один підсовєцький письменник зазнав подібної
екзистенціалістичної муки, коли
стояв на межі. В. Сосюра так писав про власне почуття
роздвоєності у поемі “Два
Володьки”: “Рвали душу мою Два Володьки в бою, І обидва як я кароокі, І в
обох ще
незнаний, невидимий хист, - Рвали душу мою К о м у н а р І Н а ц
і о н а л і с т...” (10)
На феномен роздвоєності письменницької свідомості М.
Хвильового та В. Сосюри
вказують дослідники, зокрема В. Гришко у передмові до книги “В. Сосюра.
Засуджене й заборонене”, де ми читаємо: “Це - явище двоїстості
української людини в підсовєтській
дійсності, роздертої навпіл двома суперечними між собою складниками її психічного
єства:
з одного боку – обраною нею або прищепленою їй совєтською к о м у н і с т и ч
н о ю
(спершу інтернаціоналістичною, а потім російсько-“великонаціональною”)
свідомістю, а з
другого боку - природно властивим їй, але чужим цій свідомості, її
підсвідомим, просто
людським н а ц і о н а л ь н и м почуттям” (10, 199).
І далі про долю цих двох письменників: “Хвильовий-українець дійшов до
заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.
Подібно виглядає трагедія Сосюри. Різниця тільки в тому, що Сосюра –українець
не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився далі жити з тягарем
своєї двоїстості. “(10, 199)
В триалозі, що відбувся між дружиною письменника,
його вірною соратницею і
берегинею творчої спадщини В. Гончар, поетом І. Драчем та
журналістом В. Абліцовим
вже по смерті письменника, Валентина Данилівна висловила думку, що Олесь
Гончар
прожив трагічне життя. І. Драч заперечив такому формулюванню, мовляв,
трагічне життя
було у В. Стуса, у Т. Осьмачки, а не в О.Гончара.(6,
3). Здається, мають рацію обидва
учасника розмови, але кожен по-своєму. Можна зрозуміти дружину письменника,
яка знає,
що говорить. Справді, біографія О.Гончара назовні виглядає вельми успішною -
світова
слава, державні премії, закордонні поїздки, посади в ЦК КПРС, у Верховній
раді, в комітеті
миру, в СПУ. Та звідки ж тоді ота тривога, смуток, біль і журба в очах, які
затьмарюють
сонячну усмішку письменника, оспівану поетами? Біль, що його бачимо на
багатьох
світлинах? Не все так йшлося в його Україні, як хотілося б. Але печать було
покладено на
його вуста. І там, де можна було залишатися порядним, О.Гончар діяв як високо
моральна
людина, писав листи до ЦК на захист рідної мови, підтримав опального Івана
Дзюбу,
категорично був проти виключення Ліни Костенко із лав СПУ. Та в цей час
десятки
патріотів вже сиділи за гратами. І. Сокульський – політв’язень і земляк
О.Гончара відсидів
як автор “Листа творчої молоді”, написаного на захист української
мови і роману “Собор”,
а потім за членство в Гельсінській Спілці, тринадцять з половиною років в
таборах і
повернувся з чотирма інфарктами, після чого невдовзі помер. І для нас
він - національний
герой. Олесь Терентійович отримав свої чотири інфаркти на волі.
Висловлюючись мовою
наших страдників, дисидентів-політзеків, можна сказати, що І.Сокульський та
інші мученики потерпали у малій зоні, а О.Гончар карався
власним сумлінням у великій зоні, якою був
увесь СССР.
То ж варто, очевидно, говорити про прихований
трагізм долі О.Гончара, про глибокий внутрішній трагізм. Він багато
страждав, страждав і на війні, але як письменник сам сказав
пізніше, вже у 90-их: “Ніколи більше я не був таким вільним, як на війні”.
Отже, в усі наступні десятиліття свободи в нього було іще менше...
У жовтні 1990–го О. Гончар прийшов на Хрещатик, де
відбувалася студентська
“революція на граніті”, серед голодуючих була і його онука Леся. “Проведення
нових
виборів на багатопартійній основі”, “Націоналізація майна КПРС і
ВЛКСМ!”, “Масола у відставку!” – “Союзному договору-ні!” “Закрити
Чорнобильску АЕС”- вимагала молодь
України. “В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву
юнаках я впізнав нашу молодість... Вимоги голодуючих студентів я вважаю
цілком справедливими”- заявив Олесь Гончар. А наступного дня письменник
написав лист-заяву
до парткому Київської організації СПУ, тобто поклав на стіл свій
партквиток. Гадаю, що
саме в цю мить багатолітня сповнена мук роздвоєння екзистенція Олеся
Гончара
розрішилася оздоровлюючим глибоким Катарсисом. Саме в ці дні, а не раніше,
він набув
своєї справжньої Самости, тобто став уповні собою. Самість у розумінні
К.Г. Юнга – то
феномен цілісної сутності психіки. Архетип цілісності, який у сновидіннях,
фантазуваннях,
міфології та релігії виявляється у формі об’єднувального символу (11).
Олеся Гончара запрошували відкрити зібрання, коли засновувалося
Товариство
української мови, відкрити З’їзд Руху, проголосити незалежність України у
Верховній Раді.
Як зауважив Ю. Мушкетик, “Україна розминулася з віком Олеся Гончара. Коли
б
незалежність прийшла у час розквіту його сил...”Коли б... Але сталося, як
сталося...
А мої роздуми про життя і творчість Олеся Гончара,
гадаю, не можуть образити світлої
пам’яті Патріарха нашої літератури, великого Українця, а тільки ляжуть вінком
із колючого
дроту на могилу тоталітарної системи, що в той чи інший спосіб губила
кращий цвіт
українського красного письменства.
_________________________
Бібліографія
1. George Orwell. 1984.
Franfurt/M-Berlin-Wien.- Ullstein.- 1976, с.280.
2. Антиутопии ХХ века. Е. Замятин, О.Хаксли, Дж.Оруэлл.
– Москва. Книжная
палата. 1989.
3. К.Г.Юнг. Архетипы коллективного бессознательного. В:
История зарубежной
психологии (30-60гг.Х Хв.). Тексті.- М:
Изд-во МГУ, 1986. С.152-165.
4. Літературознавчий словник-довідник.-Київ:Академія, 1997.
650 с.
5. Н.В. Зборовська. Психоаналіз і літературознавство.
Київ:Академвидав, 2003. 390 с.
6. Гончар О. Катарсис. – Київ: Український світ. 2000. 135 С.
7. Гончар О. Собор. Том 7.- Київ: Дніпро, 1988.
С.18.
8. Людина світу. Син Дніпра.Олесь Гончар. Вибрані твори.
Том 1. Прапороносці. 710 с.
9. Вінок пам’яті Олеся Гончара.- Київ: Український письменник,
1997. C. 16-21
10. В. Сосюра. Засуджене й заборонене. Передмова В. Гришко. -
Нью Йорк, 1952.
В: Українське слово. Хрестоматія української
літератури та літературної критики
Х Х ст. –Київ: Рось, 1994. С. 197.
11. Юнг К.Г. Аналитическая психология. – СПб, 1994.
.