.
Вiталiй
Старченко
ПОЕТ ВIД БОГА
Но поэзия –
пресволочнейшая штуковина:
существует –
и ни в зуб ногой…
Владiмiр Маяковський
"А девочки метали диски..." Це не відповідало
дійсності, бо ж "девочки…'' насправді не кидали диски –
в залізобетонному зціпенінні мали уособлювати силу,
красу і юність ракетно-чавунного мегаполіса. Фізкультурно-стадіонні юнаки та
юнки з веслами, футбольними м'ячами й іншим спортивним інвентарем,
примарно-білі, інколи жирно помальовані суриком, сажею, синькою та особливою
"мордяною" фарбою, розбрелися містом. Матеріально вони
контрастували з помпезними гранітно-бронзовими монументами вождям-героям, проте в унісон із ними звучали
фанфарною какофонією, до якої були привчені вуха-очі обивателів. Мажорне "Да здравствует!" і
"Хай живе!" з кумача на фасадах "сталінок" та "хрущобок" переконували у
залізному поступі комуністичного і фізкультурного руху...
Як і в Києві, знову відцвітали каштани, била дніпровська хвиля, в місті
не можна було продихнути від смогу і тополиного пуху, дразливо лоскотали
ніздрі аромат цвіту акацій і тля з нутрощів цього цвіту: алергія! мігрень!
хочеться пива!
Євген читав про "девочек", я жваво уявляв тугих спортивних комсомолочок в трусиках та майках: вони розкручувалися,
мов годинникові пружини, кричали "аааа-оп-а!" і кидали сонячні
млинці, і вже небу тісно від дисків, а нашим душам –
від повноти молодого поетичного щастя і, водночас, від приреченості жити в
глухо зачохленому, ізольованому від нормального людського життя місті. Євген
читав, а в мене перед очима на невидимих коліщатах їздили монументальні спортивні полотна Дейнеки, щільно утрамбовані декларативною
радістю здорового радянського чину життя...
Декларативна радість шедеврів обдарованого класика соцреалістичного
малярства нас не влаштовувала. Ми просто були молодими і почувалися поетами, і нам хотілося, щоб поетами
кишіло місто, як гарними дівчатами – дніпровські пляжі. Насправді ж поетів було
менше, ніж бетонних "девочек". Поетичні душі збивалися у зграйки
асфальтних голубів, мерехтіли на рівні сірих стін і яскравих панно,
клубочилися у розідраному на клаптики обрисами вулиць небі, безшабашно сідали
на плечі та голови вождів-монументів. Імітуючи торжество пташиної свободи над
чавунною ідеологією, ми шукали поезію там, де вона могла пригніздитися. Євген
доводив суперпоетичність запльованої привокзальної урни, я ж намагався
переконати його, що поетика урни залежить від того, з яким серцем плювали у
її смердючу утробу.
Почувалися поетами, не дошукуючись різниці між "почуватися" та
"бути визнаним". Геніальні рядки очленованого спілкою письменників Юрія Кібця "Хай
хтось ловить у жмені творчий свій еполет, я ж пишаюсь найменням – місцевий поет!" нас, неочленованих, недрукованих самозванців, не
обходили. Невидиме іншим небо нашої поезії мережилося святодуховими рядками – наївними, недосконалими, вільними, зухвалими і діткливими як пагінці. З
тих пагінців для радянського народу не зростали ні троянди, ні виноград,
проте без них наша поява на світ Божий була би марною.
Євген жив на проспекті Петровського – між Південмашем та заводом імені того ж таки Петровського. Посеред ночі
місто, як гієна вогняна, відригувало мартенівськими загравами, інколи
моторошно завивало південмашівськими ракетними двигунами, та саме ця темна
пора "світлої" радянської епохи усаджувала Євгена за писання, і то
був нічний порятунок від щастя бути осяяним материнською любов'ю партії та
піклуванням кагебе, від
маразматичної сірятини буднів і виконання виробничого плану за токарним
станком. Одягав розкішний, прямо таки пушкінський халат, сідав за дефективну,
колись добротну, старожитню друкарську машинку, списану невідомою конторою і
сторговану Євгеном у якогось алкаша за дві півлітровки, і виклацував справді
зухвалі, трепетні тексти: вивертав неспокійну, нестандартну душу на
стандартний папір, розверстував почуття у рядки і строфи, ніби кришив хліб
для фантастичних нічних птахів, які мали влетіти у кімнату із зоряної темряви
прочиненого вікна.
"Пресволочнейшая штуковина" стала смислом короткого Євгенового
життя, солодким пеклом і тернистим раєм, єдиним диктатором, що гнобив і
підносив, штовхав до, здавалось би, абсурдних вчинків, до шалених
пристрастей; і ніколи не повергала у зневіру та хандру. Принаймні, я не бачив
його у розпачі. Ця "штуковина" примушувала його "в двоих любить одну", переживаючи
екзистенцію повноти почуття у роздвоєному коханні, постійно дошукуватися
парадоксальних крайнощів у сірих до непристойності буднях, бути то денді у
модному, чудово підігнаному до його еллінської статури вбранні, то хіпі в
потертих джинсах, які купив на "толчку" за шалені як на ті часи гроші, та у вигорілій безрукавці; то "гнилим
інтелігентом" і водночас "гегемоном" – пролетарем,
висококласним токарем, вправним трактористом і замисленим кочегаром, котрий
між кидками грабарками вугілля у "пєщь огненную" записував поетичні
пасажі. "Штуковина" підігрівала душу до марного пошуку підтримки з
боку Андрія Вознесенського і віру в цього метра совєцької поезії як в месію.
Однієї пізньої осені Євген подався до Пєрєдєлкіно
з твердим наміром познайомити Андрія Вознесенського із собою і своєю поезію,
та вроджена делікатність змусила довго топтатися і нервово походжати біля
метрової дачі, допоки не "впіймав ґаву" – втрапив у дренажну канаву, замасковану тонкою
кригою та снігом. Євген подумав "Ну де ще я зігріюсь та підсохну?" і рішуче
натиснув кнопку дверного дзвінка. Метра на дачі не було, проте його сердешна
і смілива дружина впустила незнайомця, дала переодягнутися в тіснуватий для
Євгена одяг свого знаменитого чоловіка. Поки Євгенів одяг сушився біля
каміну, а Євген невимушено чаював із
гостинною хазяйкою, з Москви повернувся Андрій Андрійович. Певне, мізансцена
біля каміну метром була сприйнята розважно, він підсів чаювати, погортав
Євгенові рукописи і схвалив, чим надовго окрилив поета із Дніпра. По тому
Євген інколи подзвонював метру, сподіваючись на підтримку. Однак, не
дочекався...
Євгенів фаталізм дивував і лякав. Він часто з якимось моторошним пафосом
повторював страшу фразу "Поэты долго не живут...", нею батіжив Пегаса – поспішав жити, абсолютно не турбуючись про безпеку життя. Ходіння по
тонкій кризі – у прямому і переносному сенсі – його бадьорило. Тому-то він рибалив тільки узимку з криги, а влітку не
проминав пройтися краєм прірви. Одного разу ввечері після ресторану
"Маяк", де відзначали мій день народження, компанія вирішила
прогулятися Монастирським островом. Йшли через міст, і раптом Євген миттю
видряпався на ферми мосту і став елегантно прогулюватися вузенькими
перекладинами, читаючи свої поезії. Ми внизу обімліли і з жахом спостерігали
за безумною еквілібристикою над сутінковою протокою...
Євгену дуже хотілося бути публічним. Читати поезії в кафе чи прямо на вулиці,
і щоб читання чули не тільки приятелі, такі ж безталанні поети, як і він, але
й п'яні завсідники чи тверезі перехожі; публікуватися в товстих чи тонких
журналах, нарешті видати книгу. Звичайно ж, він не був ні російськомовним
"українським буржуазним націоналістом", хоч і приятелював із
"непублічними" україномовними поетами, ні
"антісовєтчіком", врешті мав навіть культовий статус
"гегемона"-пролетаря, та на ті часи відчувати себе вільною людиною,
не критися у своєму прагненні до свободи означало неблагонадійність із усіма гебешними наслідками. Євген цілком усвідомлював себе
літератором-"отказником", адже його творчість ніяк не могла
вписатися в рамки соцреалізму і минути рогатки цензури. Він був типовим
нонконформістом із елементарної причини – не
мав продажну душу. Отже, не лише книги, але й жодної публікації Євген не дочекався –
загинув, смертю протестуючи проти тотально-сірої буденності, проти ідіотської
регламентованості хворим суспільством почуттів,
прагнень і вчинків поета. Загинув несподівано і трагічно, сповнений
екзистенції химерного кохання: "в двоих
... – одну..."
Парадокс чи закономірність? – його
поезії, вщерть напоєні колючими і лагідними вітрами вільного життя, і нині
протестують проти смерті – смерті духу. Часом вони здаються недовірливо-наїжаченими,
інколи – відчайдушно розхристаними, але завжди –
ніжними і беззахисними, мов кульбабка між колій (образ одного із віршів), як
березнева трава, як перший поцілунок, та в жодному разі не анемічно красивими
"красою" застиглих штампованих рядків багатьох тодішніх ялових
писак, книги яких більше нагадували депо вірпіів-иаротягів та
віршів-порожняків. Вражаюча безпосередність поезій Євгена, здатність
пронизувати енергією душі невловиму субстанцію, оту "пресволочнейшую штуковину",
карколомне зіставлення реалій і поетичних метафор наблизили його тексти до
критичної температури, в якій реальність переплавлялася в нову реальність.
При певній тривожності, навіть трагедійності в поетичному осмисленні
буття Євгеном, прочитання його віршів залишає враження доторку до чогось
щойно народженого, світлого і запашного –
ніби торкнувся ніжного тільця немовляти. У глуху добу закляклості, важкого
летаргійного сну, в якому перебував Дніпропетровськ сімдесятих, поезії Євгена
нагадували його друзями тепловодий чистий потічок, що пробивається крізь
кригу.
Моральним авторитетом для Євгена був Великий українець – намагався жити "по Григорию
Сковороде" (визнання в одному з віршів), і
це, на мою думку, йому вдалося. Суспільство, отруєне комуноманіяками, його не
зловило. Помер поетом – на відмінну від нас, його друзів, які видали книжки, стали членами
творчої спілки, увійшли у різні антології та довідники, проте з часом
втратили гостре, болісне і солодке відчуття Поезії. У старіючих єствах
формула крові змінюється з поетичної на звичайну, тривіально обивательську, і
цьому немає ради...
.