.
До Лiкомеда на Скiрос

 

Я покидаю місто, як Тезей –
свій Лабіринт, лишивши Мінотавра
смердіти, Аріадну ж
воркувать
в обіймах Вакха.

От де перемога!
Апофеоз подвижництва. Пан Бог
саме тоді влаштовує нам зустріч,
коли ми, в центрі звершивши діла,
вже пустирем бредем і тягнем здобич,
уходячи навічно з місць оцих,
щоб більше вже ніколи не вертатись.

 

Кінець кінцем, убивство є убивство.

Довг смертних поставати проти чудиськ.

Та хто сказав, що чудиська безсмертні?

І, щоб ми загордіти не змогли

в тім ніби ми і зможені відмінні,

Бог відбирає всяку нагороду

від тріумфальних збурень тайкома

і нам велить мовчати. І йдемо ми.
Віднині вже і справді
назавжди.

Людина ж, коли може ще вернутись

на місце злочину, то вже прийти

в місця принижень, вряд чи і зуміє.

І в цьому пункті плани Божества

і наше почування від принижень

настільки абсолютно співпадають,

що вже за спину десь відходять: ніч,

смердючий звір, шаленства повний натовп,

дома, вогні. I Вакх на пустирі

у темряві голубить Аріадну.

 

Як-небудь доведеться повертатись.
Назад. В свій дім. На кинутий поріг.
І ляже путь моя крізь це містечко.
Дай Боже, щоб зі мною там не був
двосічний меч тоді, оскільки місто
звичайно починається для тих
хто в нім живе з центрального майдану
і башт.

Але для мандрівця з окраїн.


                                                                1967
.

<............................>
.

п

_______________________________________________________________