Світ

(Фрагменти з наївної поеми)

Притча про мак

Хатинка є на маковій зернині,
там гавкіт на мачину-місяць чути,
та маковим собакам тим донині,
що світ є більшим, годі осягнути.

Земля – зернина, справді, і не більше,
а інше зерня – то планет паради.
Хай би й сто тисяч їх нам світ накришить –
на кожній може стати хатка з садом.

Все в маківці. У маках сад прекрасний,
дітей гонитва маківки колише.
Ледь поночіло, і на місяць ясний
десь гавкіт чути тихий, десь гучніший.

Біля півоній

Квітнуть півонії, білі й рожеві,
кожна всередині – глек духовитий,
купки жучків гомонять, мов у жмені,
в квітці, що є для них домом привітним.

Мати над квітами ходить поволі,
взявши одну, пелюстки розтуляє,
дивиться довго в країну півоній,
рік для яких за хвилину минає.

Квітку пускає і думку імлисту
голосно дітям не раз промовляє.
Легіт блукає в зеленому листі,
цятками світло по лицях гуляє.

Хвіртка

Всю її згодом хміль щільно обвине,
нині ж вона має тон тої миті,
що і лататтєве листя глибинне,
зірване смерком вечірнім у літі.

Білим навершям штахети блищали
завжди, як вогники, білі і гострі.
Дивно – птахам це не перешкоджало
горлиця навіть сідала як гостя.

Клямка стоїть тут, колись сучкувата –
руки загладили скалки і шпари.
Любить під клямку кропива ховатись
поряд жовтіє жасмину ліхтарик.

Віра

Віра тоді є, коли хтось побачить
лист на поверхні ріки чи росинку
й знає: існують вони – бо потрібні.
І хоч би очі мрійливо зімкнулись,
буде на світі лиш те, що відбулось,
лист же несуть далі води повільні.

Віра й тоді є, коли хтось поранить
каменем ногу і знає, що камінь
створений для наших ніг уражання.
Гляньте, як дерево тінь відкидає,
квітів і наша тінь долі лягає, –
те, що без тіні, не для існування.

Батько в бібліотеці

Чоло високе, а над ним чуприна
скуйовджена у променях з віконця.
В ясній короні батько весь поринув
у книгу, що розкрив удвох із сонцем.

Мов чарівник, в запоні із окриллям,
мугикає тихцем заклять начала.
Дива, що в книзі кояться, відкриє
той, кого Бог навчить одвічним чарам.

Дорога

Там, де зелена стелиться долина
й дорога, споришем з боків підбита,
крізь гай дубовий, що цвіте нестримно,
малі зі школи йдуть додому діти.

Ледь чутно, як постукують в пеналі
уламок крейди поміж крихт від булки
і мідяки, призбирані принаймні
для зустрічі весняної зозульки.

Сестри беретик і шапчина брата
крізь чагарник спалахують пухнастий.
Не втомлюється сойка скрекотати
поміж гілок і плину хмар довгастих.

За закрутом вже дах червоний видно.
З сапою перед домом батько ходить,
до парості нахилиться, щось витне
і всю округу бачить із городу.

1945

<............................>
.

п

__________________________________________