.
Ars poetica?
Завжди сумую за формою
дуже місткою,
яка не надто поезією, ні прозою надто не була б
і дозволяла б порозумітись, не наразивши нікого,
ані автора, ані читача, на муки вищого ряду.
У самих витоках поезії є щось непристойне:
з нас постає річ, доти й незнана, що в нас вона є,
тож ми кліпаємо очима, ніби з нас вискочив тигр
і, б'ючи себе хвостом по боках, завмер у сяйві.
Тому слушніше казати, що
диктує поезії dajmonion,
що, утримаюсь від перебільшень, янголом є напевно.
Важко збагнути звідки береться у поетів та думка,
коли вже не раз стидались, що їхню слабкість помітно.
Яка розумна людина схоче
державою демонів бути,
котрі, ніби у себе, в ній хазяйнують, мовлячи
безліччю мов,
і, як би не досить їм було вкрасти вуста її й руки,
прагнуть собі для зручності долю її змінити.
Через те що хворобливе є
вартісним нині,
хтось може думати, що я лише жартую
або винаходжу іще один спосіб,
аби з допомогою іронії вихваляти Мистецтво.
Був час, коли читались книжки лише мудрі,
що допомагали зносити біль у нещасті.
Однак це не одне й те саме, що зазирати до тисяч
творів, які походять просто з психіатричних клінік.
Та світ таки є іншим, аніж
нам видається,
і ми буваємо іншими, аніж у нашому маячінні.
Люди тому оберігають скрупульозну сумлінність,
бо так здобувають пошану родичів і сусідів.
Від
поезії та користь, що вона здатна нам нагадати,
як важко лишитись тим самим, незмінним,
бо дім наш відчинено і немає ключа у дверях,
а невідомі гості входять собі й виходять.
Що
тут розповідати, поезії, згоден, немає.
Бо можна писати вірші рідко і неохоче,
під нестерпним примусом і лише в надії,
що добрі, а не злі духи взялися до інструменту.
Берклі, 1968
.
<............................>
.