/
/ Дмитро Дроздовський
Iнстiтут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка

Поезiя лету*

Поезія Олександра Завгороднього, представлена у збірці вибраного "Лет", була написана упродовж чотирьох десятиліть: від 1970-х років і до сьогодні. Тому можна говорити про "еволюцію" авторського "Я", якщо для поезії взагалі властиве слово "еволюція". У будь-якому випадку зміни стилю, образності, а отже, й світогляду відчутні. О. Завгородній народився 25 січня 1940 року на Дніпропетровщині. Закінчив українське відділення філфаку Дніпропетровського державного університету. Ще у студентські роки захопився перекладом художніх творів. Довгий час працював журналістом. У Таллінні мешкав із перервами до 1972 року. Удостоєний премії "Благовіст" за поетичну збірку "Життя мойого птах" (2004).

Книжка "Лет" (Дніпропетровськ, 2011) складається з трьох частин: власної поезії, перекладів та розділу "Вибране з української синоніміки", в якому митець добирає найдивовижніші синоніми, звертаючись до народнопісенних джерел, художньої творчості, часом покладаючись на власне поетичне відчуття матерії слова. Частина з власних віршів складається з таких підрозділів-назв колишніх збірок: "Життя мойого птах", "Про хату лиш нагадує бузок", "Радію людям", "Тихіше, тихіше: спить мама", "Твої очі – зазір'я моє", "Рідногословадотиктаїнний", "Тихі скісні сніги", "Холодний дощ додзьобує сніги", "Коли місячна повінь тополям по горлечко", "Срібний смуток бабиного літа", "I сміхожар, і сміхожур" (іронічні вірші, шаржі, карикатурні образки).

Останній гумористичний підрозділ засвідчує залюбленість автора в матерію української мови. Зрештою, справжній майстер – це завжди гравець із мовою, творець, який має відкрити власне слово, власну лексичну валентність (сполучуваність), аби в такий спосіб віднайти в поезії те, чого до нього ніхто не казав. У цьому – бажання автора залишитися в часі, бодай лише в одному нововіднайденому слові або ж образі. Природно, що поети – це також і лінгвісти, які проводять "археологічні розкопки" мови на різних історичних рівнях, коли їм потрібно створити історичний твір і передати дух тієї епохи, або ж для того, щоб створити поетичний малюнок найвиразнішим.

Олександр Завгородній – ще й перекладач (лауреат премії імені М. Рильського й двічі лауреат премії Естонії імені Юхана Смуула). Палітра поетичних перекладів (сам автор називає перекладацький розділ "Перевеслом") – поети естонської (Ю. Лійв, Б. Альвер, В. Беекман, Е. Ветемаа, Ю. Краан, К. Кург, В. Луйк, Р. Парве, Ю. Смуул, М. Траат та ін.), фінської (А. Ківі, К. Вала, Т. Сумманен, А. Туртіайнен), іспанської (Ф. Гарсія Лорка, М. Ернандес), французької (П. Елюар, Ж. Превер, Р. Деснос), польської (В. Броневський, К.-І. Галчинський), шведської (Е. Сьодергран), литовської (В. Ванагас), російської (Д. Кедрін) літератур. Переклади засвідчують майстерність тлумача. Автор вибирає для перекладу досить складні твори, в яких є щось більше від версифікаційної майстерності. Це поезії філософського характеру, в яких порушено питання про сенс людського життя, про екзистенційну безвихідь людини, про обмеженість людських можливостей порівняно з можливостями природи. Ці поезії зовсім не поверхово, не по-плакатному сповнені любові до своєї землі й своєї мови. Є у книжці надзвичайно цікаві перекладені вірші, які позначають психологію сучасної людини – соліпсичної, розгубленої, яка втратила підґрунтя, яка не може розібратися з власним місцем у новому світі, що просочується крізь пам'ять, немов пісок крізь пальці. І в людині не залишається нічого, крім відчуття втрати чогось важливого. Чого саме? Людина не може збагнути. І як наслідок – відчуття неминучої зустрічі з власною конечністю. Надзвичайно промовиста ситуація зображена в "наративному вірші" Жака Превера "У квіткарні". Це вірш-парабола з іронічною ескалацією людської розгубленості, яке позначає теперішню людину:

Чоловік заходить до квіткарні
I вибирає квіти
Їх обгортає квітникарка
А чоловік опускає руку
Щоб гроші вийняти з кишені
Треба ж за квіти заплатити
Але тієї ж миті
Раптово

Руку притиска до серця
І падає

I коли він падає

Викочуються гроші на підлогу

А потім квіти падають

З людиною монетами

І зостається квітникарка у квіткарні

З монетами що котяться

Із квітами що в'януть

Із чоловіком що вмирає

І справді вельми-вельми сумно

І щось же треба діяти

Квіткарці

<...>

Он людина що вмирає
Аж он квіти які в'януть
І оці монети –
Котрі котяться
Котяться...

Щодо власної поезії, то представлені у збірці вірші доволі різні. У переважній більшості це – справжня поезія, медитативна, інтимна, патріотична, філософська. Ліричний суб'єкт наділений філософським поглядом на природу речей, стоїчним спокоєм і витривалістю, він заглядає в аннали історії, прагне побачити майбутнє. У ньому багато від романтичного світогляду, який апріорно візіонеричний і профетичний. Цей погляд схоплює час, відштовхуючись від історичної конкретики і йдучи у простір всесвіту.

Поезія О. Завгороднього переважно тужлива, в мінорних тонах, екзистенційно-філософська, пов'язана з національними травмами; які пережила українська нація впродовж лише останніх сімдесяти років радянського жаху. Автор розвиває традиції неоромантиків, "трагічних оптимістів" на кшталт О. Ольжича, Ю. Дарагана. Він сміливий і різкий у судженнях, коли йдеться про оборону національних цінностей.

Буревієм покручене дерево
За негоди поскрипує боляче.
Відчуваю я кожним нервом
Українські розстріляні ночі.
Ось востаннє ступає Куліш...
Хто ридає, хто люто лається...
І на цім захлинувся мій вірш
Кулі й досі у нього впиваються.

Проте найбільше в поезії відлунь шістдесятництва й сімдесятництва: на рівні формульної афористичної образності, тем, лексики. У цій поезії, зокрема 1970-х і 1980-х pp., простежується екологічна проблематика, яка тільки загострюється в умовах колоніалізму.

Поезія О. Завгороднього антиколоніальна. Часом поет вдається до зайвого сентименталізму або ж надмірної пафосності. Проте здебільшого поезія цим не грішить. Маємо філософську лірику, яка може відштовхуватися від національних проблем, проте виводить читача у світ значно глибший, у простір одвічних питань, на які немає відповіді. І головне – ставити ці питання, бо лише так людина народжується в собі, лише так пробуджується і свідомий громадянин України, людина-патріот, і людина-філософ, яка розуміє тлінність свого "Я", а тому прагне утривалити себе й у непроминальних справах, і у помислах. Така поезія промовлятиме до читацького серця незалежно від епохи. В поезії О. Завгороднього є інтонаційна відвертість, суб'єкт лірики живе у світі етичної краси, і це вже засвідчує поетичний талант. Бо мистецтво, в якому є прекрасне, стримить до етики – у стосунках із людьми і природою.

Не живемо, а виживаємо –

ні чистих вод, ані повітря.

І непомітно так зникаємо,

так непомітно... (1987 p.).

Або ж із найновішого:

I навіть на Святого Миколая

Підпила мати немовлятко лає.

І крихітка, не розуміючи нічого,

Лиш поглядає сумно, як і вчора...

(2009 р.)

Рання поезія – це мовний експеримент, спроба знайти власний стиль, відшукати невідомий досі образ. Мені найбільше імпонує саме така поезія – вільна, глибока, в якій немає заданого вектора. Це поезія світоглядної множинності, бо непізнаванним є сам Всесвіт. І ця поезія емансипує читача від абсурду й пропонує шлях у нескінченність.

Поетичний світ О. Завгороднього вибудуваний на етично-естетичних образах, які позначають або гармонію людської душі з природою, або дисгармонію людини в її власному єстві, що з часом позначається на складних стосунках із довкіллям. Людина тоді стає призвідцем катастроф, джерелом небезпек. Ліричний суб'єкт, наділений пророчими здібностями, засвідчує моральний катастрофізм і есхатологічну спрямованість людства, якщо воно й надалі так невпинно втрачатиме етику стосунків зі світом.

Видають для кари ватажків...

Боже, скільки ж можна видавати?!

Плине час, і упродовж віків

Плаче безутішно сива Мати...

У цій поезії вловлюється естетика і світогляд шістдесятництва, можливо, найбільше – Миколи Вінграновського, Олеся Гончара (на рівні філософії), Ірини Жиленко та Ліни Костенко. Передовсім це пов'язано з темами гуманізму, зачудованості світом, потребою створити для себе світ прекрасного:

Бачив декілька літ

на проспекті людину,

яка зважувала людей –

усіх, хто цього побажає.

Вона давала клаптики паперу:

– Будь ласка, ваша вага, – казала.

Людина кумедно дописувала

до кілограмів

навіть десятки грамів.

І ось одного разу,

коли я, як і всі,

одержавши клаптик паперу,

спитав її:

– Скажіть, будь ласка,
а яка ваша вага ?
Людина всміхнулася

і сказала:

– Не знаю...

Або ж мотиви лірики І. Жиленко знаходимо в такому вірші:

Оточіть дитину казкою –

не доросліть передчасно.

Хай вона подовше вірить

у чарівність цього світу...

Відчувається у віршах і естетика сімдесятників, які вийшли на новий рівень осмислення стосунків людини зі світом. Є вірші-катастрофи, вірші техногенного характеру, в яких прочитується властива шістдесятництву екокритика. Але якщо вдатися до аналізу поезії 1990-х років, то екокритика зміщує вектор у напрямку від природи до людини.

Перестало співати село,

Мов пісні відлетіли у вирій.

Щось у душах людських проросло,

Та не щось – збайдужіння до віри.

Екологічна криза була тільки початком, вона запустила страшну ланцюгову; реакцію. А можливо, екологічна криза була свідченням того, що в XX столітті з людиною почало відбуватися щось неприродне, антигуманне, катастрофічне у плані моралі й етики. Соліпсизм і розгубленість обернулися катастрофізмом; нездатність до комунікації з людиною позначилася на стосунках із природою й навпаки, як-от у вірші, написаному 1984 року:

До стогону нажерлись шашликів,

тоді хвалили річку і погоду.

Лежали тупо и німо, мов колоди,

повз них чудовий літній вечір брів.

При місяці звестися спромоглись,
все допили, тоді пляшки побили.
Спроквола в серці закипала злість,
та думати про щось було несила.

Отже, стильова палітра поезій О. Завгороднього різна. Є тут, звичайно, й сентиментальні вірші патріотичного характеру, які, як на мене, програють у поетичності. Книжка, безперечно, тільки б виграла від прискіпливішого впорядкування. Проте є поезії, які не потребують тлумачення, аби знайти шлях до читача, як ось цей вірш:

Колись люди назвали цього дивного

чоловіка

Сонячним Годинником:
ніколи перед підлістю не гнувся,
називав біле білим, а чорне – чорним,
навпаки – ніколи.
Від його постаті стрункої
навіть у найпохмуріший день,
падала тінь,
і люди, коли бачили його,
казали:

– Он пішов Сонячний Годинник...

Олександр Завгородній – майстер філософської поезії. Перед нами – добрий поет, який має власний погляд на світ, а його ліричний герой наділений глибоким психологічним досвідом, який бачить сутність теперішнього світу.
__________________________

Надруковано: «Слово Просвіти» ♦ ч. 31, 2-8 серпня 2012 р.

п

_____________________________________________________________________________________________