.
Двійник

Два місяця в небі, два серця в мені, 
Позаду орел, i зоря вдалині. 
Порівну я чую i клекіт орлиний, 
І бачу зорю, що сія на долину: 
Жар світла несу, але й мороку гніт, 
Мій прадід – Недоук, i Пушкін – мій дід.

І так же, як я, відгорнувши фіранку, 
Встає мелодий обиватель щоранку, 
Невмитий, зарослий, махрою чадить, 
Ледаче бурчить, заяложено кпить. 
На сад, що напроти, на дачу, що поряд, 
Двійник мій глумливо націлює погляд,
Ворожий, неприязний вciм i всьому, – 
Він входить в життя, наче в'язень в тюрму.

А я, бач, людина на зламі епохи... 
Хоч в тій же постелі гризуть мене блохи, 
Хоч в ті ж окуляри дивлюсь на зорю 
І тих же сортів цигарки я курю, 
Та славлю жорстокість, що в нашому вирі 
Блощиць вишкає, як в затхлій квартирі: 
Яка цілу землю за коси бере, 
3 якою сьогодні i я йду вперед 
Під прапором гезів, суворих i босих, 
Далеко заношу мандрівний мій посох... 
Чом рядом повзеш, мов підступна змія, 
Двійник мій, проклята відсталість моя?

Так, взявши в легені повітря й завмерши, 
Народжений щойно похлинеться спершу, 
І холод, i світло – біда, що й казать, 

І тягне його повернутись назад, 
У ніч затишну, в материнську утробу; 
Так злото – ніщо без кислотної проби, 
Так ми, двійника розпізнавши свого, 
Рубаємо вузол питань: хто кого?

Ми поруч в житті й непогано знайомі, 
Але не ладнаєм з моїм двійником ми: 
То він мене гне, а то я його мну, 
І все ведемо, ледь спочивши, війну. 
До рівня доби, людства красного маю, 
За комір себе я тягну-підіймаю. 
Хай боляче це, хай пече печія, 
Хай тяжко хоч як – підніму себе я! 
І хоч в моїм голосі чутно гірчинку, 
Та фальшу ніколи ще в нім не було!.. 
Велике життя вже стає на крило! 
                                                         1934

<..............>