.
.
* * *
Падав з клена лист передостанній,
я писала в ноти голос клена.
Хворобливе Мавчине кохання
вишкірилось дивлячись на мене.
Я іще не вірила спокусі,
а мені судилося впізнати,
що в житті – страшніше землетрусів –
так довірливо тебе кохати.
А мені судилося – як Мавці:
подругою буть вітрам осіннім,
сповідатись, плачучи, журавці,
а в кінці – прийти до тебе – тінню.
І тоді – під куполом поріжним –
ти, убивцю, процідив крізь зуби:
«Гинеш, дівко, через вдачу ніжну,
а життя – було довіку грубе...»
<.......................>
/