Найбільша помилка твого життя – сліпа
вipa в його ілюзорні принади.
Це так далеко від вигаданого тобою – на втіху
– Бога.
Ділом, словом, помислом, ненажерливістю, пияцтвом,
жорстокосердям, підступністю, марнослів'ям, нудьгою, ледарством, сперечанням,
непослухом, обмовою, осудом,
недбанням, пожадливістю, здирством, лихварством, брехнею, перелюбом,
ревнощами,
заздрістю, гнівом, злопам'ятством – ліпиш подобу свою на землі.
Та однаково залишаєшся одним-один у стеблині
страху i нестерпного прагнення м е н е.
Зрештою хмари розриваються зливою.
Немає гірше для тебе, як опинитися просто неба
під дощем.
Спершу спадає хвиля небесної вищості, i ти
вже не сумніваєшся у поблажливості долі,
i в обратні молитві, i в чистоті спокутної інтонації.
Аж раптом істина виявляється неостаточною,
i ти непокоїшся, i боїшся разом iз водою
i вкупі зі своїми чеснотами спливти у землю, канути у мороці небуття,
де бачити зможе
душа, але не око.
Тоді гарячкова уява доконечно малює тобі.м
е н е.
А. я
довіку розважаюся миттю твого безумства.
Аби ж не жалюгідні потуги збагнути i захиститися
– ти мав би сили на власні очі
побачити схожість.
Це звеселило би и тебе: м
і й образ постає з твоєї волі у тому самому кольорі,
з тими
самими чуттями, думками, словами, діяннями i в тому ж убранні.
Дивится на себе крізь м
о ю постать, але не зізнаєшся в тому.
І м е н е
зворушує твоя наполеглива безпорадність.
Це так схоже на ігрище тіней, на вальсування
вуалей.
Я б воліла
безоглядно віддатися твоїм земним обіймам i ладна вже пробачити
нечутливість до ритму.
Але ж тo6i паморочиться від м
о г о дихання – i я
залишаюся осторонь.
А по якійсь годині стає шкода цього блукальця
між світами.
Забувши себе самого – як розпізнаєш того, хто
на землі, того, хто на небі, того, кого
називаєш Духом Святим?
Не помічаєш м о г
о знаку ані в сипкій вoxpi пам'яті про те, що було,
нi в досвітчаному
здогаді про те, що буде.
Маєш очі – а й досі ганяєш химери.
Маєш вуха – навіщо ж глушиш приструнки м
о г о голосу в росянистому тремтінні
зела, у розвихрених душах прадерев, у проникливому погляді кам'яного
боввана, в
ударах серця вночішнього часу?
Ніч відлякує тебе безлюддям.
Навіть якщо твое тіло знаходить поряд чиєсь
солодке тепло, навітъ якщо, упіймавши
в густій темряві чиюсь руку, відчуваєш у долоні холод обручки.
Надто – ця обручка.
Шукаючи повітря, прагнеш розірвати коло безвиході.
Похапцем, ніби крадучи, вмикаєш світло.
Або ж виднокрай спалахує зоряницею.
Або ж це тільки сон.
Чи хіть.
Тоді з усюд до твого ганку насуваються галасливі
юрмища достеменно таких, як i твої,
облич, ротів, шлунків, рук, плечей, ніг – топтати не ряст i не прибережну
гальку упереміж
із мушлями и добриднями, а самі лише асфальти, цементи, лінолеуми i
паркети.
В тo6i прокидається потреба твердо стояти –
далко більша, ніж поетична спроба твого попередника набратися сили и снаги
від свіжої запахущої ріллі.
Передусім – відчути стійкість, реальність життя.
Цю ж мить почуваєшся вільніше,
знайома байдужість голосів i кроків, що завжди тримаються безпечної
відстані
напівщирості,
потокою затікає у свідомість.
Відчиняєш важелезні двері i з порога пірнаєш
у вир усталених pyxiв i невигадливих
матерій.
Удаєш із себе вільну рибину в океані одноманітних
днів та завзяття бракує винести на
поверхню глибинний намул – потвердити народження нового світу.
Як i вчора, i передучора, з усіма простуєш
у якийсь бік.
Не знати що: аби не зганьбитись, пасучи задніх,
– i не образити ближнього,
прискоривши 6iг часу.
Любити – насилу-силу: не спопеліє серце i не
розвієсться слава філософа.
Співати – лише в унісон: дужого звуку й вірного
тону не стерпить збіговисько
безголосих.
Затанцювати горе и радість.
Усе краще, ніж дослухатися до власного єства,
сівши перед свічадом i зобачивши –
мене суту:
– Несамовито шукаємо прихистку в кожному перехожому
i дармуємо так день по
дневі безповоротно вгрузаємо в прірву непам'яті, по йоті всотує нас
iї каламуть, гризота
й нудьга...
–... га!
– Відколись не журавлині кружляють над нами
ключі, а лякливі згірші думки i зловісні
наміри знепритомно тікають від Суду у вирій...
–... рій!
– Щодуху виборюємо чергову найвищу цінність
i переконуємось у неспроможності
світла розсувати видимі обрії, а надто зближувати самотні голоси дзвіниць
– прощальноі
opгii громохмарний прелюд...
–... люд!
– Ближчає мить великого одкровення, вже збиває
крилами небачений досі вогненний
птах i збурює світила узвишні помститись відкинутій необачно iз брязкотом
тіні останньою окресленою стороннім добою...
–... бою!
– Вилискує зброя голодним вищиром i кличе,
кличе в обійми брата, та ми ще стоїмо
на розпутті – ніяк не зважимося зробити наступний назустріч крок...
–... рок!
– Ненавчені коритися, закидаємо на безвихідь
i надовго затримуємо чуття; могили
плутаємо їз криницями, до припливу на днища – як натяк – осідають круки...
–... руки!
– Продовжуємо себе у вздворотній силі випадкових
зустрічей i скарг – так заповідаємо жебрацьку душу високо тримати...
–... мати!
– Напозичавшися вдосталь хліба насущного, щоразу
повертаємо холодний i гострий із
серця камінь...
–... амінь!
Прожити життя – відчитати молитву.
Так само ні душі навколо, i чути лише рух крові
i пульсацію землі, i страшно, i тоскно.
Лише раз на рік випускаю тебе iз твоєї шкаралупи
– христосатись, i славити
скороминуще, i тішитись намарним.
А тоді повертаєшся до м
е н е, як вірний чоловік до ніжної подрути, i вмить
забуваєш про коротку розлуку.
Сплелися, зріднились єдиним началом так, аж
невдовзі не помічатимеш знову
м о є ї присутності,
i, митець, щомрії вирізьблюватимеш нову легенду про м
е н е.
Так судилося.
Так i буде.
І будеш тільки ти.
І тільки я.
Найперша i остання у світі жінка.
Смерть.