.
Вовчиця

     З лихої години заклякла над глупою ніччю живою раною. Проводжала – надивитися не могла – як на розлуку. Доки нарізно – бережи, душе, його душу рідну... і нудила світом, і землю з-під ніг їла, і витяжно благала далекого вовчого бога, і заклинала оманливих вовчих духів – здобритись, не баритися – біду відкликати, путівцям незрадливого друга ласку місяця віджалувати...

     Згадайте, о вогняні пси!
     Як на кам’яниці високій квилила многострадно, кигицею летіла услід за воями згорьована, покинута на глум чотирьом вітрам птаха-доля – дружина князева. І випивали очі степи незмірні. 
І тужливо-струнисто падали на плечі вивільнені золоті спогади. І рятівні потаємні шляхи стрілами випікали строюджене серце – рано й вечір – і кидалися врозтіч, і гинули в їхньому шаленінні сонця і кінні. І не знав світ моління росянистішого і жертовнішого. І вжахнувся світ. І здригнулися ідоли. 
І Дунаю чутливі руки, і любові впокорені сіті молодого звитяжця до питомих берегів принесли. 
І посміхнувся ладо – засутенілий було поневіряннями...

     Згадайте, о вітровійні пси!
     Як зронила гарячу сльозу під хрестом – що на ньому важкими цвяхами зловтіхи розіпнули віру людську – скорботна Мати. І упала бездонна краплина життя, і в кожній душі вкоренився той страшенний хрест, підносячи людину над безплідним животінням, але щораз безлисто і нижче від мудрості. І то вже не Мати, а гірке сумління – займає самим лише поглядом і марно питається про муку земну і вікопомну покуту. І лиш один, конаючи на збагрілому під низьким сонцем пагорбі, знав на те відповіді. Знав – і за три дні постав із морока, і за три ночі сяйну звістку явив світові. 
І

бучно радів світ, а над усіма тихою радістю лебеділа Мати – зусібіч стиснута нестямними згуками міста, відкинута на манівці – поверненню. І з наднебесся було бачено її, самотню, у нескінченній зворотній дорозі – очима Сина. І нічим було розраяти неминуче...

     ... З лихої години заклякла над глупою ніччю живою раною. Проводжала – надивитися не могла – як на розлуку. Доки нарізно – бережи, душе, його душу рідну... Заблукали тепер обидві. Вирвала тугу, кинула навздогін – повернулася пісня без голосу. Тільки степ – і степ. І лиш на зламі виднокраю, де уривається днина і кладе межу споминам, сіріли незбагненні ікласті постаті чи то лісу, чи пращурів диких. Кликала їх – не озивалися, вічністю путь перетинала – безслідно зникали за небосхилом. І ні плачем на місяць срібнокрилий, ані довгою молитвою звіриною не розтривожився сон збайдужілого вовчого бога.

     На безрік зависнув у повітрі безпричасний металевий виск смерті. 

<..................................>