.
Пiдземний перехiд

В темряві загублено кліше –
потяг відійшов, згасають лиця...
Ніби й нас немає вже, лише
слово у тунелі десь іскриться.

Важко наші сни перепливти,
кожен сон – невизріла поемка...
Нині ж увібрала всі світи
ця розверста, як душа, підземка.

Загубили нить будучини
і чвалаєм під землею мовчки.
Простягають мляві кажани
пазури до білої сорочки...

У твоїх думках – анітелень,
лиш дощем розмиті акварелі...
І гуркоче лунко цілий день
віртуальний потяг у тунелі.

Все твоє життя, хоч як дивись, –
ні подій, ні марень незвичайних:
на балконі чайник застудивсь,
крекче на плиті змілілий чайник.

Ти живеш – ні сліз, ні каяття...
Так звеліла доля-ворожбитка.
І шукаєш марно все життя
рятівний кінець тугої нитки.

Де твої, а де чужі сліди?
Розведеш руками безпорадно,
та, шитво відклавши, від біди
знову нас рятує Аріадна.

Поведе рукою, і за мить

в темряву проллється нить незрима...

А коли в тунелі загримить,

до стіни притиснешся плечима.

<............................>
.

п

______________________________________________