.
Чудо
не при житії
Я начудив в своїм житті чимало
(назва останньої книги Олександра
Зайвого)
Скляний лубок у синьому овалі
розводився про лебедів
ставка...
Тримала свічку списана
рука,
ховались відсвіти в
очниці занепалі.
Злетілись чорні баб'ячі
хустини
на білоризника хрипкий
речитатив;
ти із труни їм свічечку
світив,
і ніби кликав на сумні
гостини...
І білим лебедем з
овального лубка
німа душа крильми
підперла сволок.,
і теплим воском списана
рука
прощальне і чудне
викрапувала слово...
Ми прочитали... й
попливла труна
за дяківським бордовим
клобуком,
і лебединим втомленим
лубком
чудес душі відчалила
луна.
Минули грушу. Клацнув
апарат.,
Повільно гроб в тумані
сліз пливе.
Зимовий мавр, мов не
тутешній – сад,
зчорнілий сад вітрами
чуба рве.
А знімок жовкне,
Моментальне фото:
люд за покійником,
зелений «ЗИЛу» короб,
і поминальна чарка, піднесена до рота,
і в чарці сонця
невтопимий корок.
Без голосінь рве сад
небесний одяг,
а сонце з чарки котить
гарбуза...
О неспокійна чудасій
мелодія,
трагічна й розвеселена
буза!
Ти начудив. Ти начудив
багато:
Лишилось жити не
юродство – Чудо.
Воно не зайве. Глянь-но:
море люду
прийшло не Чудо – тіло проводжати...
Вклонилась груша.
Присіла хата ще.
Підчистять іншу спритні
копачі.
Час не стояв за гробом.
Не пощез.
Він – чорний кіт під
грушею вночі.
<.........................>
.