.
. Міти
Непевний стан
невгамування ран.
Злежалий лоскіт у біжучім збіжжі.
Землі густі, але холодні дріжджі –
ще тільки дріжджі, а не плідний лан.
Непевний стан. Зрадливе зволікання
вигойних пестощів, мов колупання в ранах.
Немов приборкуєш невільного тарпана –
батіжиш холодом паркий хребет жадання.
І визрива із зашпорів окроп:
горячий тиск осіннього зеніту.
Ти ж докором (укотре!) ставиш міти
на дерев'янім Роді, ніби в гроб,
загониш цвяхи в його поганський стан...
Рахую міти. Спінена кровиця
попроступала. Думай, що живиця,
яка лоскоче заживанням ран.
Загуслі крапельки із постарілих міт
збереш рядком, нанижеш у намисто.
В осінній день сяйнуть вони іскристо
і вибухнуть колись, мов динаиіт...
<.........................>
.