.
.* * *

Нині, багато що знаючи про моє

життя – про міста, про тюрми,

про кімнати, де я з глузду з'їжджав,

та не з'їхав таки, про моря, у котрих

я захлинався, й про тих, кого

я так-таки не утримав в обіймах, –

тепер ти міг би сказати, зітхнувши:

«Доля до нього поставилась щедро»,

і присутні в цей час за столом

кивнуть замислено на знак згоди.

Хтозна, можливо, правий ти. Додай

до решти своїх чеснот ще й далекозорість.

В ті роки, коли ми грали в чха

на панелі коло кінотеатру,

хто міг подумати про відстань

більшу за мерзнучу п'ятірню,

розчепірену поміж решкою і орлом?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах

руки в кінці вулиці обернувся

на першу рисочку радіуса: повітря на чужині

частіше за будь-що нагадує ватман,

і дощ заштриховує сліди,

недоторкані для блакитної гумки.

Хтозна, можливо, що саме зараз,

коли я сиджу і пишу ці рядки

в цеглянім невеличкім містечку

в центрі Америки, ти бредеш

вздовж будівлі гірчичної, в чиїх відволглих стінах

знемагає іще одне покоління, упнувшись

в сіробуромалинову пляму

нелегальної напівкулі.

Коротше – найгіршого не відбулось.

Найгіршеє трапляється лише

в романах і з тими, хто краще за нас

настільки, що їх одразу випускаєш

з очей і відгомін їхніх трагедій

змішується зі співом веретена,

як гудіння далекого аероплана

із бринінням у пелюстках буксуючої бджоли.

Ми вже не побачимось – тому,

що фізично надміру змінились.

Коли б стрілися ми, то б зустрілись не ми,

але те, що зробили із нашим м'ясом

роки, що щадять лише кістку;

і собаці, і годувальниці не впізнати

за запахом або за рубцем прибульця.

Щедрість, говориш? О так,

щедрість хвилі океану до тріски.

Тож, хто не жаліється на долю,

той не вартий її. Проте, коли час

дізнається про підсумок своїх трудів

із розпливчастості споминань,

то – гадаю – і твоє лице

цілком здатне скрасити

бронзовий пам'ятник або – на дні кишені –

іще не витрачену копійку.

1984.

<............................>
.

п

______________________________________________________________