.Сан-П'єтро

I

Третій тиждень туман не злізає з білої
дзвіниці брунатного, заштатного містечка,
що загубилось у глухонімому кутку
Північної Адріатики. Електрика
продовжує опівдні горіти в таверні.
Плитняк бруківки міниться жовтою
смаженою рибою. Заціплі авта
зникають з очей без увімкнення двигуна.
І вивіску не дочитати до кінця. Вже
не теракота і охра всотують в себе
вогкість, але вогкість всотує охру і теракоту.

Тінь, насичуючись від світла,
цілком по-християнськи
радіє при вигляді пальта,
що знімають з гвіздка. Ставні
широко розчепірені, ніби крила
заглиблених з головою в чужі
негаразди янголів. І повсюдно
струп'ям облізаючий тиньк
оголює червону, запалену кладку,
і спіднє, що сохне вже третій тиждень,
настільки звикає до денного світла
і до мотузки своєї, що людина,

якщо виходить на вулицю, то виходить
у піджаку на голе тіло,
в черевиках на босу ногу.

О другій годині пополудні
силует листоноші

набуває в під'їзді різких окреслень,

щоби, за мить по тому, знов силуетом зробитись.

Дзвона удари в тумані

повторюють цю ж процедуру.

У підсумку - мимохіть озираешься через плече

вслід самому собі, як декотрий перехожий,

прагнучи роздивитись якнайкраще

щиколотки прошелестілої

мимо красуні, але – нічого не бачиш,

окрім жмутків туману. Безвітря, тиша.

Напрямок втрачено. За поворотом

ліхтарі уриваються, явивши недомовленість,

за якою надходить лише запах

водоростей і обриси пірса.

Безвітря; і тиша ніби іржання

ніколи не збочуючої зі шляху

чавунної кобили Віктора-Еммануїла.

II

Зимою звичайно смеркне занадто рано;
десь там зовні, зокола, над головою.
Цупко сповиті клочкуватою
марлею стрілки на міських дзиґарях

не встигають за меркнучим віддалік

розпорошеним денним світлом.

Виходячи за цигарками, постоялець

повертається за десять хвилин до себе

власним тулубом у тумані

пробуравленним щойно тунелем.

Рівне дудніння невидимого аероплана

нагадує гудіння пилососа

в дальнім кутку готельного коридора

і поглинає, змовкаючи, світло.

«Неббія»* – промовляє, позіхаючи, диктор,

і очі на мить злипаються, подібно

до мушлі, коли пропливає риба

(зіниця заглиблюється ненадовго

в свій перламутровий присмерк),

і підворіття із лампочкою

виглядає немов дитина,

поглинена читанням під ковдрою;

ковдра уся в брижах, ніби тога Євангеліста

в ніші. А сьогочасне, наша доба

зі стуком відскакує від бурої цегли,

опасистої базиліки, мовби білий

м'яч шкіряний, яким калатають в неї

школярі опісля школи.

Щербаті, але такі, що й не тямлять

себе у профіль, обшарпані вкрай фасади.

Лише голі литки кривих балясин

одушевляють зачинені щільно балкони,

де вже років із двісті ніхто

не з'являвся: ні спадкоємиця, ні годувальниця.

Облюбовані пошлюбленними і просто

нудьгуючими чудиськами карнизи.

Колона, що опливла, немов стеарин.

І сліпа, агатова розкіш

непрозірного скла,

за яким ховаються кушетка і піаніно:

старі, але саме світлом дня

успішно встережені таємниці.

У холодні пори року нормальний звук

перед капризами відлуння

віддає перевагу теплій гортані.

Риба німотствує; в надрах материка

виспівує горлиця. Але

не чути ні тої, ні іншої.

Завислий над прісним каналом міст

утримує розпливчастий протилежний берег

від спроби зовсім відокремитись

і вийти у море.

Так, дихнувши на скло, виводять ініціали тих,
із чиєю відсутністю не змиритись;
і патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського конька.
Тож всотуй червоною

губкою легень щільну молочну пару,

що видихається сплилою Амфітрітою

та її нереїдами! Простягни

руку - і кінчики пальців торкнуться торса,

вкритого бульбашками дрібними

і пахнучого, ніби в дитинстві, йодом.

III

Випране, попрасоване простирадло
затоки шурхотить оборками і безбарвне
повітря на мить згущується
в голуба або в чайку,
але одразу звіюється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки
ніби непарне взуття, розкидані по піску,
що порипує під підошвою. Пам'ятай:
будь-який рух, власне, є
перенесенням ваги тіла в інше місце.

Пам'ятай, що минулому не вкластись
без остачі в пам'яті, що йому
необхідне майбутнє. Твердо пам'ятай:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі -

нечутливою до метаморфоз, пласкою,

і такою, що знаходиться там, де сухої землі

більше немає. І патетика життя

із його початком, серединною,

рідіючим календарем, кінцем

і т.д. зтушовуються на тлі

вічних, дрібних, безбарвних брижів водяних.

Мертвий, жорсткий дріт виноградної лози

дрібно здригається від власної напруги.

Дерева у чорнім саду нічим

не відрізняються від огорожі, що виглядає

немов людина, якій більше ні в чому

і - головне - нема кому признаватись.

Сутеніє; безвітря, тиша.

Хрускіт ракушняка, шурхіт розчавленого

гнилого очерету. Копнута вкотре

бляшанка злітає в повітря

і зникає з очей. Навіть хвилину по тому

не розчути звуку її падіння

в мокрий пісок. Ані, тим паче, сплеску.

._____________________
* Nebba (iтал.) – туман. (Примiтка автора)

<............................>
.

п

___________________________________________________