.
№ 11-12 (12-13), грудень 1992 року, "ВІЛЬНА ДУМКА" 15 стор. (м. Дніпропетровськ)

Віталій Старченко

*

ВІДОМО ЩО ОФІЦІЙНИЙ СТАТУС ЗАКРИТОГО МІСТА І НЕОФІЦІЙНИЙ - ІДЕОЛОГІЧНОГО ПОЛІГОНУ КОМУНІЗМУ, У БРЕЖНЄВСЬКО-СУСЛОВСЬКІ ЧАСИ ВПЛИВАЛИ НА ТВОРЧИСТЬ МИТЦІВ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ЯК ГЕРБІЦИД НА МЕДОНОСІВ. НЕВТОМНИМ ВИРОБНИКОМ І РОЗСІЮВАЧЕМ ОТРУТИ У САДУ ТВОРЧОСТІ БУЛО ОБЛАСНЕ УПРАВЛІННЯ КАГЕБЕ.

Однієї погідної ocіньої днини 1976 року, майже на порозі художньої школи, де я працював викладачем, мене зупинив чоловік партійно-детективного виггляду - у світлому костюмі при краватці та темних окулярах. Загадково посміхнувшись, чоловік зняв окуляри.

- Добрий день! Упізнали?

Окуляри напівдетектив міг би не знімати - гебіста Миколу Ивановича Василенка я впізнав одразу. А "приємнicть" познайомитися з ним випала на мою голову piвно рік до цiєї зycтpiчi - у військоматі Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровська, куди мене викликали повісткою i залишили сам-на-сам з цим пересічним службовцем непересічної та ще й грізної установи. А те, що установа таки грізна, Микола Іванович намагався підкреслити з першої миті нашого "невимушеного спілкування"; розмову він почав круто, пообіцявши відправити мене у "місця не дуже віддалені" за націоналізм, який я - уявіть co6i! - проповідував серед запрошених на власний день народження. Та й взагалі... Треба визнатися, що й взагалi я не приховував - яке нахабство! - свою національну приналежнicть, бо, навіть розмовляв українською мовою i прилюдно обурювався русифікацією. На тому моє "інакомисліє" вичерпувалося - стежку, яка б вела до нeicнyючої у Дніпропетровську організації українських "буржуазних наuioнaлicтів", я, певна речі, так і не знайшов...
Цього разу Микола Иванович був значно привітніший, запропонував трохи прогулятися. Я заперечив, посилаючись на те, що запізнююся на заняття, але Микоза Іваиович заспокоїв - мовляв, нічого, підмінять, - і тоном приязним, але таким, котрий не визнає відмови, наполіг на короткій прогулянці - аякже ж, цілий рік не бачилися!
3 чверть хвилини мовчали, затим Микола Іванович урочисто повідомив, що у комітеті про мене склалася думка як про совєтского человєка, а ті невеличкі гріхи, які за мною чиляться, можна було б списати за умови... тут Микола Іванович зробив паузу i чесними проникливими очима чекіста зазирнув у мої грішні очі - коли б я довів свою відданість совєтской родінє... дрібним посткуванням у Кагебе на своїх знайомих і друзів - молодих литераторів та художників. Ця "цікава" пропозиція на мить ошелешила мене. Отямившись, навідріз відмовився. Микола Іванович стримано вислухав мою відмову і зауважив, що Кагебе багато допомагає митцям - саме з благословіння цієї високої установи побачила світ "серйозна і мудра" книга Леніда Гамольского "Тризуб i зірка Давида". Одним словом, досить погодитися на "благородну ролю" совпатріта-постукувача - i "джентльменська" підтримка збоку контори забезпечена. У протилежному ж випадку не бачити мені лаврів поета як своїx вух.
Ціна "лаврів" була зависокою, i я ще категоричніше повторив відмову. 3 тих пip моє очне "знайомство" з гебістом Василенком (у нacтyпні роки довелося "познайомитися" з іншими гебістами, зокрема, з куратором творчих спілок - були й такi посадові особи ГБ, - майором Олегом Соpoкiним) закінчилося, але...
Через кілька місяців я змушений був звільнитися з роботи - дирекція школи створила для цього якнайсприятливіші умови. Що ж стосується творчості, то першу свою книжку я побачив у 1988 році, та й то видану не у рідному Дніпропетровську, хоча на той час мій рукопис з десяток pокiв пролежав у місцевому видавництві "Промінь".
Цю банальну історію можна було б і не оповідати, якби вона не була типовою для біографій більшості представників творчої інтелігенції 70-х років, особливо у наглухо зашореному від навколишнього світу "ракетном городє". Нині я чітко усвідомлюю, що у дні правління щіткобрового зомбі, який за сумісництвом був іще й "видающімся человеком нашей епoxі", вci митці Дніпропетровська розподілялися на лояльних і нелояльних, а якщо перевести на жаргон концтабору, зашифрованого в абpeвiaтypi СССР - на стукачів і не стукачів. І як би нині не виправдовувалися дніпропетровські письменники старшого покоління, але колективно затаврувавши "Собор" нашого земляка Олеся Гончара переважна більшість їх скопом липла у стукачі - адже осуд з боку колег-письменників розв'язав руки ватченкам ^[1] для оскаженілoro цькування найвідомішого сучасного українського письменника.
Зважте -найвідомішого... Але що ж тоді говорити про зовсім невідомих, менш обдарованих, проте таких же чесних, як i Олесь Гончар?
Рознуздане полювання як відьм у Дніпропетровську значно підсилилося з того часу, коли мюнхенська радіостанція зачитала "Лист творчої молоді Дніпропетровська", у якому йшлося про катастрофічний стан укpaїнскої мови та культури у місті на Дніпрі. Три автори листа - Іван Сокульський, Микола Кульчицький та Віктор Савченко - стараннями КГБ... зокрема... майора Тутика були засуджені до різних термінів ув'язнення, останій - умовно. Ti ж молоді митці, на яких не вдалося почепити кримінaльних собак, і навіть тi, які взагалі ніякого відношення до листа не мали, але були запідозрені в yкpaїнофільстві зазнали жорстокого жандармського пресингу - їх увільняли з роботи, виганяли з вузів, наглухо зачиняли перед ними двері редакцій та виставочних залів, піддавали моральному терору з єдиною метою: залякати, зломати духовний хребет, знищити вci ознаки особливості. Митці реагували по-різному - одні продовжували нести хрест своїх чеснот, інші намагалися довести свою "лояльність" i впадали у "творчий" маpазм, пишучи поеми про "високу місію комуністів", ще інші лягали на дно, обрастаючи молюсками обивательського існування, а дехто тікав із міста, у якому щедро розлилася отрута місцевих чекістів-алхіміків. Поет Михайло Романушко, наприклад, вигнаний з університету, від "бдітельного" ока заїxaв аж у Казахстан, там i осів. Туди ж подався i скульптор Олександр Невечеря, але по кількох роках ностальгія повернула його додому. Покинули мicтo художиики Hiнa Денисова, Микола Малишко i скульптор Едуард Курилів - автор надгробного пам'ятника Іванові Манжурі та пам'ятника сотникові Лазарю Глобі. Прес, котрий вичавлював за межі "батьківщини застою" купьтурницькі сили, працював на повну потужність.
Примітною, але надійною була тактика місцевих лицарів плаща та кинджалу. Розгалужена система сексотів створювала атмосферу суцільної недовіри, яка сприяла застосуванню дрібних провокацій та няклепів. У догідливий рупор гебістської брехні перетворилася місцева преса, телевізія та радіо. Обпльовували смачно. Із садистським задоволенням, причому в переважній більшості намагалися обпльовувати вустами "лояльних" письменників або журналістів; серії плювків видавав "'борець із сіонізмом та націоналізмом" Леонід Гамольський, під тиском "контори" наклепницьку статтю, спрямовану проти Олександра 3авгороднього, Володимира Сіренка, Любові Голоти, родини Кузьменків на cтopiнках "Зорі" вмістив художник і літератор Микола Соколовський, у "Днепре вечернем" в статті "Пока есть Родина" вправно позбиткувався над поетом Ісааком Кобринським ^[2] поет Ігор Пуппо, дві публікації спрямовані проти нині широко відомого художника Феодосія Гуменюка, вмістила все та ж "Зоря".
Однак, не лише моральним терором обмежувалися каральні служби: при нагоді вони фалъсифікували кримінал, як це було пророблено з поетом Володимиром Сіренком, своєю постійною "увагою" доводили до вiдчайдушних запоів Михайла Чхана, а потім "турбувалися" пpo його здоров'я примусовим лікуваниям, кидали у "психушки" - Ісаака Кобринського та прозаіка i журналіста Миколу Ульянченка (до речі, колишнього парт-працівника).

Та найпоширеніший засіб, за допомогою якого намагалися знищити особистість митця - це створення навколо нього системи соціальних та моральних барєрів. Цими бар'єрами була захаращена дорога до місцевих видань та видавництв - не друкували твори Юрія Буряка, Михаила Кудрявцева, Миколи Семенюка, Раїси Лиші, Юрія Вiвташа, Людмили Левченко, Григорія Арабханова, Євгена Романова, Ісаака Кобринського, Семена Заславського та Семена Бурди; не з'являлися на виставках твори українських художників Феодосия Гуменюка, Наталки Павленко, Володимира та Людмили Лободи, Володимира Падуна, Валерія Гречаного, Володимира Єгорова. Все це призвело до того, що у другій половині 70-х -першій половині 80-х років бiльшість молодих митців, вслід

////////........ПРОЇДЕНЕ ЧАСОМ ^[^3^] ................

за першою хвилею втеч, викликаною процесом над авторами "Листа творчої молоді", покидає Днiпропетровськ. До Києва подалися шукати щастя та химерної дoлі Юрій Буряк і Любов Голота, до столиці імперії виїхали лiтератор Семен Бурда i мистецтвознавець Віктор Соловйов, на береги Неви - Феодосій Гуменюк та Наталка Павленко, до міста Лева - Людмила та Володимир Лобода, до Ізраїлю - Ісаак Кобринський (якйй, до речi, за короткий час видав там солідну книгу вибраних творів), до Вологди - Володимир Єгоров.
Отже Днiпропетровські гебісти мети своєї досягли - нaціональне і дисидентське мистецтво на "трьох пагорбах" ^[4] було розтоптане чобітьми iз серпастими підківками. Тому зараз, коли, здавалося б, кегебешному спруту відтяли присоски, виявилося, що особливо яскравих мистецьких явищ січеславці ^[5] щось і не спостерігають. Гадаю, що ще не скоро наше місто подарує світові митців такого рівня як Олена Блавацька, Валер'ян Підмогильний та Олесь Гончар ще й тому, що висклизнувши з-під пресингу тоталітарного режиму митці тут же опинилися під економічним пресингом режиму, котрому взагалі важко підібрати назву, зате який замінивши КГБ на СБУ чомусь "забув" замінити його співробітників, і, отже, ті кадри, які ''решалі все за(дачі?)... ...<.....> ...Андропов... ...<.....>... ...всьо за... ...<.....>... ...президен... ...<.....>... ...Чи є у... ...<.....>... ...предста... ...<.....>... ...інтеліген... ...<.....>... ...бодай які... ...<.....>... ...однієї ос... ...<.....>... ...перед оч... ...<.....>... ..виться як... ...<.....>... ...Іванович,... ...<.....>... ...і скаже: ... ...<.....>... ...зав що... ...<.....>... ...від нас, а... ...<.....>... ...не вірив. Ми... ...<.....>... ...ми перевертні, Я... ...<.....>... ...ми можемо співати "Ще не вмерла Ураїна", наближаючи ії смерть, бо ми - бойовий загін КПСС, партії Сатани!"?
Hі, таких гарантій немаємо, бо ідеологічні береги більшовицько-московської iмперії, нині одягнені в абревіатуру СНД, ще досить міцні - розмити їх зможе лише справжня ринкова економіка, а не сурогат командно-спекулятивного купи-продай-розподілу. Oкpiм того, цівілізована ринкова економіка створить широкий npocтip для артбізнесу, утворить інститут меценатів, без яких годі й говорити про відродження національної культури.

Але жореб yкpaїнських митців - приреченість на оптимізм. Отже, залишається сподіватися, що з часом всі чесно i віддано виконуватимуть свої обов'язки перед Україною - митці творитимуть нову духовність України, а служба бсзпеки ії охоронятиме...

Примітки

^[1] Ватченко Олексій Федосєєвіч - в 1965-1976 перший секретар Дніпропетровського обкому партії.
^[2] Підкреслено вебмайстром.
^[3] Фрагмент газети (копія).
^[4] Місто Дніпропетровськ розтошоване на "трьох пагорбах".
^[5] Січеслав - варіант назви Дніпропетровська. 
____________
* Переклад на росс. мову - ТУТ

>

_____________________________________________________________________________________________

п